Публікації

Питання аліментів є одним із найпоширеніших у сімейних правовідносинах. Після припинення спільного проживання або розірвання шлюбу саме фінансове забезпечення дитини часто стає предметом спору між батьками.

Важливо розуміти: аліменти — це не добровільна допомога, а законодавчо встановлений обов’язок щодо утримання дитини або іншого члена сім’ї.

Право на утримання має соціальний характер і спрямоване на забезпечення належного рівня життя особи, яка цього потребує.

Що таке аліменти

У сучасному бізнесі назва, логотип і фірмовий стиль — це не просто елементи маркетингу, а цінні активи компанії. Саме вони формують впізнаваність, довіру клієнтів та конкурентну перевагу.

Проте без юридичного захисту бренд може бути використаний третіми особами — і тоді компанія ризикує втратити клієнтів, репутацію та частину ринку.

Реєстрація торговельної марки (знака для товарів і послуг) — це правовий інструмент, який закріплює виключні права на бренд і дозволяє законно реагувати на копіювання, «паразитування» на назві та недобросовісну конкуренцію.

Що таке торговельна марка

Торговельна марка — це позначення, яке дозволяє відрізняти товари або послуги одного виробника від інших. ТМ може бути зареєстрована у вигляді слова (назва бренду), логотипу або комбінованого позначення (текст + графіка).

Автор: Чудновська Ольга, адвокат

Отримавши позитивне рішення суду, людина часто відчуває полегшення та впевненість у тому, що справедливість відновлено. Проте на практиці саме після набрання рішенням законної сили починається новий, не менш складний етап — виконання рішення суду.

Відповідно до статті 129¹ Конституції України судове рішення є обов’язковим до виконання. Однак між юридичною перемогою та фактичним відновленням порушеного права нерідко лежить значний шлях.

Чому виграний суд не гарантує результату

У багатьох випадках боржник не поспішає виконувати рішення добровільно. Причини можуть бути різними:

• відсутність коштів або майна;
• навмисне приховування активів;
• зміна місця проживання чи реєстрації бізнесу;
• затягування виконавчого провадження;
• оскарження виконавчих дій;
• використання юридичних прогалин для уникнення відповідальності.

У результаті особа, яка виграла суд, може роками очікувати на реальне виконання рішення.

Автор: Чудновська Ольга, адвокат

Jus est ars boni et aequi…
Право є мистецтво добра і справедливості…

Юридична освіта та юридична професія були популярні в усі часи. Всі ми прагнемо працювати в системі, побудованій на справедливості верховенства права й закону.

Конституція України кожному гарантує право захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Престиж адвоката та ефективність його діяльності безпосередньо залежать від становища людини в суспільстві й державі, від ставлення до фундаментальних принципів демократії, законності, верховенства права.

Життєві принципи М.З. Чудновського – повага до закону, компетентність, увага до людини та її насущних потреб – стали основою діяльності Адвокатської компанії «Чудновський і партнери».

З вересня 2012 р. ці правові засади під керівництвом Михайла Захаровича сповідує колектив адвокатів-однодумців, які не тільки переймають досвід шановного юриста, а й долучають власні здобутки до спільної справи.

Народився Михайло Захарович 06 січня 1950 р. в Одесі...

Після служби повернувся до Одеси і саме у правозахисному напрямку продовжив подальший розвиток.

У 1974 р. став студентом юридичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова...

У червні 1981 р. Михайло Захарович був прийнятий адвокатом до Одеської обласної колегії адвокатів...

З листопада 1993 р. продовжував працювати адвокатом у адвокатському об’єднанні...

У 2001 р. став членом Спілки адвокатів України.

У 2003 р. змінилась назва адвокатського об’єднання на «Юридичний захист», а з 2009 р. він був обраний його завідувачем.

1 вересня 2012 р. було засноване Адвокатське об’єднання «Адвокатська компанія «Чудновський і партнери», президентом якого став Михайло Захарович.

Сьогодні адвокати компанії не тільки слідують проголошеним принципам, а й щоденно вдосконалюють професійну майстерність.

Команда об’єднана відданістю гуманним цінностям та кращим традиціям адвокатури.

Нині адвокати компанії здійснюють комплексне правове обслуговування та представляють інтереси клієнтів у Європейському суді з прав людини.

За сумлінну працю, високий професіоналізм та вагомий внесок у справу утвердження принципу верховенства Закону у 2007 р. Михайло Захарович отримав подяку голови президії Одеської обласної колегії адвокатів.

У 2010 р. нагороджений почесною грамотою Одеської обласної ради за вагомий внесок у зміцнення правових засад державності.

У 2012 р. отримав подяку за відданість адвокатурі та організацію святкових програм для адвокатів колегії.

У 2015 р. нагороджений почесною грамотою КДКА Одеської області та відзнакою Одеської міської ради.

Указом Президента України №526/2021 від 08 жовтня 2021 року за вагомий внесок у розбудову правової держави Михайлу Захаровичу присвоєно почесне звання «Заслужений юрист України».

21 січня 2022 року під час урочистостей до Дня Соборності державну нагороду було вручено в Одесі.

19 грудня 2024 року нагороджений почесною відзнакою НААУ «За укріплення верховенства права».

6 січня 2025 року відзначив свій 75-річний ювілей.

Автор: Чудновська Ольга, адвокат

Підсумком Другої світової війни 1939-1945 рр., в аспекті гуманітарного права, стала потреба в міжнародно-правовій системі, спрямованій на обмеження інституту війни, гальмуванні її руйнівного і антигуманного характеру, більш ефективний захист прав і свобод людини під час збройних конфліктів. На думку філософів права і юристів-міжнародників існують три головні причини, що обумовили виникнення і розвиток міжнародного захисту прав людини під час воєнних конфліктів.

По-перше, історичний досвід засвідчив про те, що держави-порушниці прав і свобод людини являють собою загрозу загальному миру і безпеці, що довіру народів викликають держави, які дотримуються демократії і поваги до невід'ємних прав особистості. По-друге, забезпечення прав і свободи людини, а особливо боротьба з їх грубими і масовими порушеннями, такими як расизм, апартеїд, міжнародний тероризм, геноцид, «етнічні чистки» вимагає об'єднання зусиль держав і ці брутальні порушення можуть бути припинені під тиском і за підтримки міжнародним співтовариством держав.

По-третє, загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти поводження з людьми в цивілізованому суспільстві, закріплені в універсальних міжнародних актах як вираз гуманітарного досвіду людства, дозволяють реалізувати загальну філософську ідею єдності людських понять про свободу і гуманізм у конкретних нормах і правилах міжнародно-правового захисту людини.

Женевські конференції про захист жертв війни 1949 року стали першим таким кроком у післявоєнний період. Це – вказівні, найважливіші документи в сучасній доктрині міжнародного гуманітарного права, це багатосторонні міжнародні угоди, прийняті після завершення другої світової війни та утворення ООН у 1949 році. З метою заміни трьох застарілих, але діючих на момент збору Дипломатичної конференції Конвенцій (йдеться про конвенції Гааги 1907 р. та дві угоди Женеви 1929р.), на запрошення швейцарського уряду відбулась нова конференція, на якій і було прийнято чотири документи-4 Конвенції, які застосовуються під час збройних конфліктів, безпосередньо під час бойових дій.

Женевські конвенції про захист жертв війни як основні документи гуманітарного захисту фактично всіх осіб, так чи інакше втягнутих у вир збройних конфліктів, складаються з чотирьох Конвенцій і згадуються у подальшому у Додаткових протоколах 1977 р. як: перша Женевська Конференція про поліпшення участі поранених і хворих у діючих арміях, друга Женевська Конференція про поліпшення участі поранених, хворих та осіб, потерпілих від катастрофи на морі, третя Женевська Конференція про поведінку з військовополоненими, четверта Женевська Конференція про захист мирного населення під час війни. Учасниками Женевських конвенцій на початок 2005 року стали 186 країн, які частково або повністю імплементували правила конвенцій. Дія їх починається у випадку оголошення державами війни, збройного конфлікту, з початком фактичного ведення бойових дій, навіть якщо одна із сторін не визнає стану війни, при окупації однією державою всієї чи тільки частини території іншої країни.

Після падіння Російської імперії в 1917 році і розвалу Османської імперії в 1923 році, Західну Європу заполонили біженці з Росії та Туреччини.

В той час, іноземці могли користуватися правами, наданими законодавством приймаючої їх країни, тільки за умови встановлення принципу взаємності з країною їх громадянства. Принцип взаємності забезпечувався через дипломатичні місії та консульства. Біженці, переслідувані країною їх громадянства, не могли за визначенням користуватися дипломатичним захистом цих місій, як звичайні громадяни, які подорожують і живуть за кордоном. Біженці з Туреччини (вірмени) і Росії опинилися в ситуації безправних, і у них виникла необхідність в дипломатичному захисті.

30 вересня 1930 року Ліга Націй створила Міжнародну організацію у справах біженців (Офіс Нансена), яка не тільки продовжила роботу Верховного Комісара у справах російських та вірменських біженців, а також взяла на себе гуманітарну роботу для біженців, виконующуюся у 1924-1929 року Міжнародною Організацією Праці.

У 1933 році був призначений Верховний Комісар у справах біженців з Німеччини. Так як Німеччина заперечувала проти створення такої установи в рамках Ліги Націй, цей орган був створений зацікавленими державами поза Лігою Націй. Тільки коли в 1936 році Німеччина покинула Лігу Націй, функції Верховного Комісара у справах біженців з Німеччини були інтегровані в Офіс Нансена.

У липні 1938 року для того, щоб впоратися зі зростаючим потоком біженців з Німеччини, зацікавлені держави створили Міжурядовий Комітет у Справах Біженців. Цей комітет працював поза Лігою Націй і займався справами біженців з Австрії та Іспанії. Комітет займався захистом лише кількох груп біженців: росіян, вірмен, німців, які втекли до Австрії, і людей, що втекли з Іспанії. Для цих груп були розроблені різні системи захисту. Поняття «визначення статусу» тоді ще не існувало.

У 1944 році в тісній співпраці з верховним командуванням союзних експедиційних Сил було створено перше агентство ООН-Адміністрація ООН з надання допомоги та реабілітації (UNRRA)

UNRRA була попередницею УВКБ ООН. На той момент в Європі налічувалося 6 млн. осіб, які потребують допомоги. Після закінчення війни 1 млн. чоловік з цих 6 відмовилися повернутися додому. Перед міжнародним співтовариством виникла ще одна проблема.

У тісній співпраці з Верховним Командуванням Союзних Експедиційних Сил працювало перше агентство ООН, а саме Адміністрація ООН з надання Допомоги та Реабілітації (UNRRA). Це агентство ООН було створено 9 листопада 1943 року, майже за два роки до створення Організації Об'єднаних Націй.

У 1945 році була створена ООН. 24 Жовтня п'ятьма постійними членами Ради Безпеки і більшістю інших підписавших його держав був ратифікований і набув чинності Статут ООН. У ньому багато уваги приділялося правам людини та їх захисту.

Представники урядів у 1945-1946 рр. багато говорили про проблему біженців, про те, що їх не можна повертати додому проти їх волі. Проблема була визнана міжнародною.

У 1946 році була створена спеціальна організація для біженців-Міжнародна організація у справах біженців. При цьому йшли постійні дебати, оскільки в той час вже існувала угода про необхідність захищати тих, хто втік від війни. Загострилися також ідеологічні розбіжності між поляризованими Сходом і Заходом. Почалася холодна війна, і спори про визначення поняття «біженець» ставали все заплутаніше і гостріше.

10 грудня 1948 була прийнята Загальна декларація прав людини. У ній серед іншого йшлося про право на притулок. Проте Радянський Союз і країни радянського блоку голосували проти прийняття декларації, оскільки, за радянської концепції, біженці з країн Східної Європи трактувалися як зрадники і їх слід було повертати на батьківщину і судити. В той час у світі було 3 млн. біженців.

У 1951 році в Женеві була прийнята Конвенція про статус біженців. Конвенція дала визначення поняття "біженець" і встановила загальні підстави, на яких повинен бути наданий статус біженця. У документі була позначена гранична дата дії-біженцем визнавався чоловік, що став таким в результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року.

31 січня 1967 Конвенція була доповнена прийнятим в Нью-Йорку Протоколом, що стосується статусу біженців. Протокол підтвердив визначення біженця, дане у Конвенції, за винятком слів «в результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року» та слів «в результаті подібних подій». Протокол зобов'язав держави-учасників співпрацювати з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців.

За останні роки Україна зіткнулася з новим явищем – переселенцями з Донбасу і Криму. Багато їх відразу охрестили «біженцями», однак ці поняття слід розмежовувати. Переселенець (або внутрішньо переміщена особа) – це громадянин України, який змушений був покинути своє постійне місце проживання й переїхав жити в межах країни. Біженець – це іноземець, який унаслідок певних обставин покинув свою країну й шукає нове місце проживання.

Високі Договірні Сторони, беручи до уваги, що Статут Організації Об'єднаних Націй і Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю 10 грудня 1948 року, встановили принцип, згідно якого всі люди повинні користуватися основними правами та свободою, без якої б не було в цьому відношенні дискримінації, беручи до уваги, що Організація Об'єднаних Націй неодноразово виявляла свою глибоку цікавість до долі біженців і докладала зусилля до того, щоб забезпечити біженцям можливо ширше користування вказаними основними правами і свободою, взявши до уваги, що бажано переглянути і об'єднати укладені раніше міжнародні угоди про статус біженців і розширити галузь застосування цих договорів, і що надається такими захист шляхом укладення нової угоди, беручи до уваги, що надання права притулку може покласти на деякі країни непомірний тягар і що задовільний дозвіл проблеми, міжнародний масштаб і характер якої визнані Організацією Об'єднаних Націй, не може тому бути досягнутий без міжнародної співпраці, виражаючи побажання, щоб всі держави, визнаючи соціальний і гуманітарний характер проблем біженців, вжили всі заходи до запобігання непорозумінням між державами у зв'язку з цією проблемою, відзначаючи, що Верховному комісару Організації Об'єднаних Націй у справах біженців доручено спостереження за виконанням міжнародних конвенцій по захисту біженців, і визнаючи, що ефективність координації заходів, що приймаються для дозволу цієї проблеми, залежить від співпраці держав з Верховним комісаром, уклали вищенаведену угоду.

Будь-яка особа, що перебуває під захистом, яка захотіла би залишити територію на початку чи під час конфлікту, матиме право це зробити, якщо її виїзд не суперечить національним інтересам держави. Розгляд заяв про виїзд повинен відбуватися за встановленою процедурою, і рішення повинно прийматися у якомога скоріше. Ті особи, які отримають дозвіл на виїзд, зможуть забезпечити себе необхідними для поїздки грошима та взяти з собою, в розумних межах, достатню кількість речей та предметів особистого вжитку. Особи, яким буде відмовлено в дозволі залишити територію, мають право на розгляд цієї відмови в найкоротший строк відповідним судом або адміністративним органом, призначеним для цього державою, яка затримує. Якщо таке клопотання було подано, представники держави-покровительки зможуть, коли це дозволяють міркування безпеки, або коли заінтересовані особи не виступають проти, отримати повідомлення про причини відмови стосовно будь-якого клопотання про дозвіл залишити територію, та повідомлення, якомога скоріше, прізвищ усіх осіб, яким було відмовлено у такому дозволі. Для виїздів, дозволених відповідно до попередньої статті, повинні бути створені задовільні умови з погляду безпеки, гігієни здоров'я та харчування. Усі пов'язані із цим витрати від пункту виїзду з території держави, яка затримує, повинна взяти на себе країна, до якої вони виїжджають, або у разі перебування у нейтральній країні, держава, громадяни якої користуються такою можливістю. Практичні умови таких переміщень визначатимуть, у разі необхідності, спеціальні угоди між заінтересованими державами. Зазначене вище не стосується спеціальних угод, які можуть укладати сторони конфлікту стосовно обміну та репатріації їхніх громадян, що опинилися під владою супротивника.

Автор: Чудновська Ольга, адвокат

Сукупність юридичних фактів, які дозволяють вирішити справу по суті, досить широка і різноманітна. Принцип диспозитивності неможливо розглядати окремо від обов'язку сторін подавати докази.

В основі доказування лежить практична діяльність, у ході якої відбувається сприйняття фактичних даних, а також безпосередньо сприймаються окремі факти. Все це піддається логічному аналізу, в результаті раціонального мислення висуваються версії, які знову перевіряються практичною діяльністю.

Функція суду зводиться до того, щоб в процесі розгляду і вирішення кожної справи досягти вірного знання про фактичні обставини, відповідних для спірних правовідносин, і вірно застосувати до встановлених юридичних фактів норму або ряд норм матеріального права.

Зазвичай сторони у судовому процесі не в усіх випадках мають докази, необхідні для доведення фактів, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення. Процес виявлення та збору необхідних для розгляду справи доказів не завжди обмежується рамками складання позовної заяви та попередньої підготовки справи до розгляду. Значною мірою практика доказової діяльності у цивільних справах стикається з моментами, коли необхідні для вирішення справи або обґрунтування правової позиції докази, перебувають за територіальними і юрисдикційними межами України. При цьому процес отримання доказів у спорі, що включає іноземний елемент, є значно складнішим і здійснюється через діяння спеціального міжнародно-правового механізму, який базується на міжнародних конвенціях.

Міжнародне співробітництво у цьому аспекті полягає в організації, перш за все, судової взаємодопомоги, що ґрунтується на техніці судового доручення (commission rogatoire), тобто отримання доказів за кордоном за допомогою суду (судовий спосіб). Водночас, Конвенція передбачає можливість збору доказів дипломатичними та консульськими агентами, а також так званими комісарами (commissaries), тобто, іншими словами, передбачає квазі-судовий спосіб.

Отже, у світовій практиці склалися два основних способи отримання доказів за кордоном: 1) судовий, пов'язаний з безпосередньою чи опосередкованою участю судових органів двох держав у здійсненні діяльності, спрямованої на отримання доказів та 2) позасудовий, коли самі сторони власними силами організовують пошук і збір доказів та доказової інформації та території іншої держави. Разом з цим, збір доказів за кордоном самим судом чи за його посередництвом (судовий спосіб) здійснюється, як правило, з використанням міжнародно-правового механізму, передбаченого двосторонніми чи багатосторонніми міжнародними договорами.

Йдеться, перш за все, про Гаазьку конвенцію про отримання за кордоном доказів у цивільних справах від 18 березня 1970 р. (далі — Конвенція), що є чинною для України.

Говорячи про предмет регулювання цієї Конвенції, слід зважати на те, що, на відміну від, наприклад, Брюссельської Конвенції від 27 вересня 1968 р. про підсудність при виконанні судових рішень по цивільних справах, яка містить перелік відносин, що виключені зі сфери її застосування, Гаазька Конвенція 1970 року не передбачає спеціальних положень щодо предметного обмеження сфери її застосування. Отже, можна дійти висновку, що кожна держава має право на власний розсуд тлумачити зміст понять «цивільна справа».

Докази, за своєю природою, у силу об'єктивних чи суб'єктивних обставин, можуть знаходитись як у межах територіального округу конкретного суду, так і поза такими, в тому числі і на території інших держав, у зв'язку з чим набуває гостроти питання щодо обрання механізмів отримання таких доказів.

Головне місце в цьому механізмі, на цей час, посідає Конвенція, ратифікована Україною згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних справах» від 19 жовтня 2000 р.

Зазначена Конвенція ратифікована більш як 40 країнами світу, а тому деякі дослідники говорять про набуття нею універсального характеру, зазначаючи, що вона містить певний загальновизнаний стандарт (модель).

Перш за все варто відзначити, що Конвенція, що діє замість конвенцій з питань цивільного процесу від 17 липня 1905 р. та 1 березня 1954 p., в якості основної мети має встановлення у відносинах держав-учасниць спрощеного порядку отримання судових доказів за кордоном.

Розглядаючи судовий спосіб збору доказів за кордоном, варто відзначити, що Конвенція встановлює механізм судової взаємодопомоги, тобто передачі одним суддею іншому своїх повноважень щодо вчинення відповідних процесуальних дій. Порівняно з іншими Гаазькими конвенціями, присвяченими міжнародній судовій взаємодопомозі, система передачі судових доручень, встановлена Конвенцією 1970 року, передбачає створення в кожній державі-учасниці спеціального органу.

Наприклад, відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних справах» від 19 жовтня 2000 р. відповідним центральним органом України є Міністерство юстиції.

Отже, судові доручення направляються безпосередньо такому центральному органу відповідної держави без посередництва інших органів цієї держави (ч. 2 ст. 2 Конвенції).

Певні вимоги висуваються, зокрема, і до форми та змісту відповідного судового доручення. Так, останнє повинно мати декілька обов'язкових елементів, а саме: відомості про сторони, короткий зміст спору і дій, стосовно яких направлено відповідний запит; а в разі необхідності — більш детальну інформацію про осіб, яких необхідно допитати; відомості про питання, які необхідно з'ясувати; про документи, які необхідно оглянути, тощо (ст. 3 Конвенції).

У разі коли компетентний центральний орган вважає, що не дотримано умов щодо форми чи змісту наданого судового запиту або доручення, він негайно повідомляє про це компетентний центральний орган держави, який направив відповідне судове доручення (запит). Стаття 12 Конвенції містить також застереження, що компетентний орган держави, до якого направлено відповідне судове доручення, може взагалі відмовитись від виконання останнього у разі якщо дійде висновку, що виконання відповідного доручення не входить до сфери дії Конвенції. Відповідна відмова має бути мотивована. У принципі, всі проблеми такого роду вирішуються шляхом двосторонніх переговорів між компетентними органами таких держав (ст. 5 Конвенції).

Наступним етапом механізму збору та отримання доказів за кордоном, згідно з положеннями Конвенції, є безпосереднє виконання відповідного судового доручення. Виконання останнього, у принципі, здійснюється у відповідності до процесуальних форм та порядків, згідно з якими діє судовий орган держави, до якої направлено запит (ч. 1 ст. 9 Конвенції).

Конвенція передбачає також можливість виконання судового доручення відповідно до процесуального законодавства суду, який направив це доручення (запит). Однак відповідний порядок може бути реалізовано лише в тому випадку, коли застосування іноземного процесуального законодавства при виконанні направленого судового доручення не суперечить законодавству держави, в якій виконується таке доручення (ч. 2. ст. 9 Конвенції).

Відповідно до ч. 3 ст. 9 Конвенції судове доручення повинно бути виконано негайно. Звичайно навряд чи тут йдеться про пріоритет розгляду вказаного доручення щодо місцевих судових справ, однак значною мірою слід покладатися на старанність судових органів щодо виконання цього доручення. Швидкість виконання останнього, безумовно, залежить від багатьох факторів, наприклад від можливостей особи, яку необхідно допитати, надати відповідні докази чи пояснення, або строків розгляду відповідних звернень у національних органах тощо.

Так само у виконанні доручення може бути відмовлено і у випадку, коли це призведе до заподіяння шкоди чи створення загрози національним інтересам та суверенітету запитуваної держави (ч. 1 ст. 12 Конвенції).

Безумовно, передбачений ст. 12 Конвенції перелік підстав відмови від виконання судового доручення є вичерпним і не може бути підданий розширеному тлумаченню в національному законодавстві.

Іншим, передбаченим главою II Конвенції, способом отримання доказів за кордоном є одержання доказів дипломатичними службовцями, консульськими агентами та уповноваженими. У Законі про ратифікацію Конвенції, Україна зробила застереження щодо виключення застосування положень глави II Конвенції, за винятком статей 15, 20, 21, 22. Таким чином, використання цього способу отримання доказів на території України є значно обмеженим.

Зазначений спосіб отримання доказів за кордоном, порівняно із судовим дорученням, є другорядним — не стільки в силу порядку викладення в рамках Конвенції, скільки з причин більшої залежності від розсуду держави, на території якої знаходяться відповідні докази або збирається доказова інформація. Численні застереження, що супроводжують використання такого способу отримання доказів, значно знижують його ефективність. Зокрема, за ч. 2 ст. 15 Конвенції договірна Держава може заявити, що докази можуть збиратися дипломатичними службовцями або консульськими агентами, лише якщо згода на це надана на підставі їхніх звернень або звернень від їхнього імені до відповідного органу, визначеного Державою, яка робить таку заяву.

Проте, незважаючи на наявність значного переліку перешкод у використаннi даного способу отримання доказiв за кордоном, розглянемо порядок його реалiзацiї на пiдставi положень Конвенцiї.

Перш за все варто вiдзначити, що звернення до консульських агентiв для отримання доказiв за кордоном було передбачено раніше в Гаазьких конвенцiях з питань цивiльного процесу 1905 та 1954 рокiв. Конвенцiя 1970 року iстотно не змiнила їх роль, проте була зроблена спроба посилити ефективнiсть доказової дiяльностi таких суб'єктiв. У цiлому, кориснiсть застосування «консульського» способу отримання доказiв за кордоном подвiйна: по-перше, консульський агент при виконаннi доручень нацiонального суду використовує процедуру «for», а, по-друге, цей спосiб характеризується вiдсутнiстю витрат (або їх незначним розмiром), що також є досить суттєвим.

Дещо iншим є питання отримання доказiв за кордоном уповноваженими особами. Введення iнституту останнiх, серед iнших механiзмiв отримання доказiв за кордоном, є нововведенням Конвенцiї у зв'язку з пропозицією США.

Конвенцiя практично нi в який спосiб не обмежує використання даного iнституту додатковими умовами. Вона не мiстить яких-небудь обов'язкових норм стосовно вимог до квалiфiкацiї та характеристик уповноважених, яких суди обирають за власним розсудом, з урахуванням клопотання сторiн.

Варто також відзначити, що виключність застосування Конвенції у сфері отримання доказів за кордоном по цивільних справах може мати місце лише в тому випадку, коли держави-учасниці одночасно відмовляються від своєї компетенції поширювати власне правове регулювання на дану сферу за допомогою різноманітних внутрішніх засобів. Наприклад, у разі коли Конвенція лише надає юридичної обов'язковості певним діям, виконання яких раніше ґрунтувалося на правилах міжнародної ввічливості, то вона не може розглядатися як така, що має виключний характер. У такому випадку застосування процедур, передбачених Конвенцією для отримання доказів із-за кордону, буде розглядатися як додатковий спосіб отримання доказів по справі.

Наприкiнцi необхідно зазначити, що безперечною зручнiстю використання iнституту уповноважених осiб для країн загального права, у бiльшостi яких процесуальне право передбачає таку можливiсть, є, як i у випадку з консульськими та дипломатичними агентами, спрощенiсть адаптацiї результатiв, отриманих уповноваженими особами при збираннi доказiв за кордоном, до нацiональної процедури.

Дослідження основних механізмів виявлення та збору доказів за кордоном, передбачених у Гаазькій конвенції, не вичерпує всієї проблематики, зокрема, актуальними залишаються питання виключності Конвенції, співвідношення з національними засобами отримання доказів. Однак використання зазначених механізмів на сьогодні видається практично єдиним ефективним способом офіційного збору за кордоном доказової інформації.

Автор: Чудновська Ольга, адвокат

16-17 червня 2017 року відбувся тренінг з питань надання правової допомоги внутрішньо переміщеним особам (ВПО).

16 червня 2017 року на порядок денний були винесені такі питання: презентація проекту ICLA; процедура взяття на облік ВПО. Правові аспекти призначення щомісячної адресної допомоги ВПО; отримання пенсій та інших соціальних виплат ВПО; оформлення правочинів щодо нерухомості, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях; відшкодування пошкодженого та зруйнованого житла на тимчасово окупованих територіях; реалізація права власності при переміщенні майна через адміністративні кордони з непідконтрольними територіями; оформлення спадщини.

17 червня 2017 року на порядок денний були винесені питання стосовно переміщення дітей через адміністративні кордони з тимчасово окупованими територіями; встановлення факту народження дитини.

Доповідачами даного тренінгу були: Андрій Костін – заступник голови ради адвокатів Одеської області; Наталія Якубовська – керівник проекту ICLA Норвезької ради у справах біженців; Бондаренко Ірина – начальник Управління Одеської міжрегіональної ресурсно – комунікаційної платформи Координаційного центра з надання правової допомоги; Надія Губарева – провідний юрист проекту ICLA Норвезької ради у справах біженців; Сербіна Анастасія – адвокат; Юлія Лісова – адвокат.

Учасниками тренінгу були представники з різних міст країни таких як: м. Полтава, м. Харків, м. Черкаси, м. Київ, м. Херсон, м. Сєверодонецьк, серед яких були представники м. Одеси: Костін А.Є., Чудновська О.М., Бондаренко І.Д., Пугач Р.І., Нечаєв Н.І., Шахназарян К.Е., Соломенцев І.А. які активно приймали участь у дискусії.

Основним питанням даного тренінгу був Проект ICLA.

Програма ICLA покликана допомогти переміщеним і постраждалим внаслідок конфлікту в Луганській та Донецькій областях особам реалізувати свої права та свободи, долати юридичні перешкоди за допомогою підвищення рівня правової обізнаності, надання правової інформації та юридичних консультацій.

Перш за все, необхідно розуміти, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Для постановки на облік ВПО і отримання відповідної довідки людина звертається із заявою до уповноваженого органу за місцем свого знаходження (проживання), а саме до:

Уповноважених органів, якими є структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Київ держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад;

Посадової особи уповноваженого органу, залученої в установленому порядку до участі в роботі регіонального штабу – у разі коли внутрішньо переміщена особа розміщується регіональним штабом з питань, пов’язаних із соціальним забезпеченням громадян України, які переміщуються з тимчасово окупованої території та районів проведення антитерористичної операції;

Працівників житлово – експлуатаційних організацій або уповноважених осіб, визначених виконавчими органами сільських і селищних рад, за погодженням з уповноваженим органом – в місцях проживання внутрішньо переміщених осіб.

Форма заяви про взяття на облік ВПО, затверджується міністерством соціальної політики України і надається органом соціального захисту населення.

Заявник, підписуючи заяву, має надати згоду на обробку, використання, зберігання його персональних даних та персональних даних неповнолітніх внутрішньо переміщених осіб, які прибули разом з ним, відповідно до закону України «Про захист персональних даних».

Орган соціального захисту населення, до якого надійшла заява про взяття на облік ВПО:

Приймає заяву та перевіряє правильність її оформлення та додані до неї документи;

Перевіряє наявність обставин, згідно з якими людина може бути визнана ВПО;

Приймає рішення щодо взяття на облік ВПО або відмову у взятті людини на такий облік;

У разі прийняття позитивного рішення, вносить у Єдину інформаційну базу даних про ВПО відомості про особу і надає їй довідку про взяття на облік ВПО;

У разі прийняття негативного рішення, відмовляє особі у взятті її на облік ВПО і письмово повідомляє про підстави такої відмови.

Якщо заявником надано необхідні документи із відміткою про реєстрацію місця проживання та території адміністративно – територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, то таке звернення розглядається в день подання заяви.

У випадку, коли заявником надано необхідні документи без відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно – територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення (надано передбачені законом докази факту проживання на зазначеній території), то таке звернення розглядається протягом п’ятнадцяти робочих днів.

У результаті розгляду такого звернення, заявникові видається:

Довідка про взяття на облік ВПО, форма якої затверджується Кабінетом Міністрів України;

або рішення про відмову у вдачі такої довідки із зазначенням підстави для відмови.

Підставами для відмови у видачі довідки про взяття на облік ВПО є:

Відсутність обставини, що спричинила внутрішнє переміщення;

Наявність у державних органів відомостей про подання завідомо неправдивих даних для отримання довідки;

Втрата документів, що посвідчують особу заявника, до їх відновлення;

Відсутність відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно – територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, та відсутність доказів, що підтверджують факт проживання на території адміністративно – територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення;

Недоведеність доказами, наданими заявником для підтвердження факту проживання на території адміністративно – територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, факту проживання заявника на зазначеній території.

Довідку отримує кожна дитина, у тому числі і та, що прибула без супроводу батьків, законного представника, а також дитина, що народилася у внутрішньо переміщеної особи.

У разі отримання рішення про відмову у видачі довідки, особа має право звернутися повторно після виникнення підстав, передбачених ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свободи внутрішньо переміщених осіб», або після усунення підстав, з приводу яких їй було відмовлено. Також особа не позбавлена права оскаржити рішення про відмову взяття на облік ВПО і видачу відповідної довідки в судовому порядку.

Норвезька рада у справах біженців (NRC) є незалежною, гуманітарною, неприбутковою, неурядовою організацією, заснованою у 1946 році. NRC допомагає, захищає та сприяє розв’язанню проблем біженців, внутрішньо переміщених осіб та людей, що постраждали внаслідок конфлікту або стихійного лиха. Надаючи допомогу , NRC задовольняє гуманітарні проблеми внутрішньо переміщених осіб та інших категорій, що страждають від конфлікту і, таким чином, запобігає подальшому переміщенню та сприяє розв’язанню проблемних питань.

NRC розпочала гуманітарну роботу в Україні в листопаді 2014 року і надає допомогу населенню Луганської та Донецької областей.

В України NRC реалізує програми в наступних сферах:

Інформування, консультування та правова допомога (ICLA): надання безоплатної правової інформації і консультацій внутрішньо переміщеним особам та особам, що постраждали в результаті конфлікту, спрямовану на реалізацію їх прав і поліпшення доступу до правосуддя;

Продовольча безпека: підтримка тваринництва з метою створення джерел доходу серед цивільного населення, що проживає вздовж лінії зіткнення; постачання насіння та добрив, надання обладнання для підтримки рослинництва і продовольчого забезпечення мешканців районів поблизу лінії зіткнення;

Житло: ремонт пошкоджених будівель та надання матеріалів для ремонту житлових приміщень, що знаходиться у приватній та комунальній власності, у районах, що зазнали руйнування внаслідок конфлікту;

Матеріальна допомога: надання предметів домашнього побуту для найбільш уразливих верств населення, що постраждало внаслідок конфлікту; сезонні гуманітарна допомога у вигляді вугілля, дров, паливних брикетів та теплих ковдр на зимовий період для мешканців негазифікованих будинків, що розташовані вздовж лінії зіткнення;

Вода, санітарія та гігієна: ремонт водних мереж у місцевостях, де є перебої з водопостачанням, забезпечення питною водою місцеве цивільне населення вздовж лінії зіткнення, де доступ до питної води обмежений; постачання санітарно – гігієнічних наборів переважно для людей з обмеженими фізичними можливостями, літнього віку, самотніх матерів та родин, що приймають внутрішньо переміщених осіб.

Штаб-квартира NRC знаходиться в м. Осло. Головний офіс в Україні – у м. Київ та три польових офіси на сході України – у м. Сєвєродонецьк, смт. Станиця Луганська та м. Краматорськ.

NRC здійснює свою діяльність за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Норвегії, Європейського союзу та Агентства ООН у справах біженців.

Автор: Чудновська Ольга, адвокат

28 жовтня 2016 року відбувся круглий стіл з питань реформування системи виконавчого провадження в України.

Учасниками круглого столу являлися Андрій Костін (Заступник голови Ради адвокатів Одеської області), Довидас Віткаускас (Кооринатор Проекту ЄС «Підтримка реформ у сфері юстиції в Україні»), Сергій Шкляр (Заступник Міністра юстиції України з питань виконавчої служби), Катілін Попов (Експерт проекту ЄС «Підтримка реформ у сфері юстиції в Україні»), численні адвокати Одеси та Одеської області серед яких були адвокати Адвокатської компанії «Чудновський та партнери»: Чудновський Михайло Захарович, Чудновська Ольга Михайлівна, Резнічук Сергій Валерійович, Єргієв Дмитро Ігорович, Стоянов Миколай Миколайович, Романова Елліна Юріївна які активно приймали участь у дискусії.

Основним питанням круглого столу був Проект Європейського Союзу «Підтримка реформ у сфері юстиції в Україні».

Одне з основних прав людини – право на справедливий судовий розгляд у розумні строки. Європейський суд з прав людини у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» (Case of Immobiliare Saffi v. Italy) від 28 липня 1999 р. зазначає, що виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід’ємна частина «судового процесу» для цілей ст. 6 Європейської конвенції з прав людини. А право на звернення до суду, гарантоване ст. 6, передбачає і практичне виконання остаточних, обов’язкових для виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду стороні у провадженні.

Як відомо, у Франції, Бельгії, Люксембурзі та інших країнах континентальної Європи судові виконавці – приватні особи, які працюють за ліцензією. Така ж система діє у деяких країнах Східної Європи і починається процес її запровадження у постсоціалістичних країнах. Наприклад, така система з 2001 р. запроваджена у Чехії, де працюють і приватні судові виконавці, і штатні працівники суду. Перший досвід засвідчив, що приватні судові виконавці працюють значно ефективніше, але їх послуги коштують дорожче.

Виконавче провадження – це процесуальна форма, яка гарантує примусову реалізацію рішень суду й інших юрисдикційних органів, реалізацію підтвердження ними прав та обов’язків суб’єктів матеріальних правовідносин. Якість примусового виконання рішень висвітлює рівень дієвості механізму правового регулювання в країні, оскільки від неї безпосередньо залежить виховання громадян у дусі поваги до закону та юридична цінність самих державних рішень.

Україна наблизилася не лише до серйозних змін у судовій системі, але й і важливого елементу довіри до судів – виконання судових рішень. Як зазначають експерти, якщо проаналізувати нинішній стан правосуддя в Україні, то у системі виконання судових рішень є істотні проблеми, такі, як гранично низька частка фактичного виконання судових рішень; відсутність ефективної системи мотивації державних виконавців; системні недоліки у взаємодії державних виконавців з іншими державними та недержавними установами тощо. Отже, для подолання цих та інших проблем необхідно впровадити відповідні зміни, зокрема здійснення реорганізації системи виконання судових рішень та підвищення ефективності виконавчого провадження.

В Україні на сучасному етапі примусове виконання рішень юрисдикційних органів є виключною компетенцією Державної виконавчої служби України, яка є центральним органом виконавчої влади та діє в системі Міністерства юстиції України. Державні виконавці в Україні, які реалізують повноваження з примусового виконання рішень, на сьогодні є державними службовцями, проте нині поставлено питання про роздержавлення інституту примусового виконання та введення інституту приватних виконавців у нашій державі.

Проект Європейського Союзу «Підтримка реформ у сфері юстиції в Україні» підтримує зусилля України з побудови системи правосуддя, заснованої на принципах верховенства права. Мета цієї ініціативи полягає в обміні досвідом і кращими практиками між українською владою та експертами з країн-членів ЄС, а також у сприянні формуванню сталих реформ сектору юстиції України. Проект співпрацює з державними установами та громадянським суспільством для того, аби підтримати розвиток більш справедливої, ефективної та відповідальної судової та правоохоронної системи, яка б поважала права людини і захищала народ України.

Проект здійснюється Justice Cooperation Internationale, неприбутковою організацією, уповноваженою Міністерством юстиції Франції на проведення програм міжнародного співробітництва, у співпраці з Expertise France, CIVIPOL (консалтинговою компанією Міністерства внутрішніх справ Франції), Міністерством юстиції Польщі, Міністерством юстиції Литви і Німецьким фондом із міжнародного правового співробітництва (IRZ).

Отже, метою запровадження міжнародних стандартів у цій сфері має стати саме закріплення таких форм і напрямів діяльності виконавчої служби та її посадових осіб в Україні, які забезпечували б належне функціонування суспільних відносин у виконавчому провадженні на засадах непорушності конституційних прав, свобод і законних інтересів осіб. Саме тому пріоритетним напрямом реформування цієї сфери залишається вдосконалення законодавства. Оновлені закони мають насамперед усунути правові перепони виконання судових рішень, виробити систему правових норм, які спонукатимуть учасників правовідносин до безумовного виконання їхніх зобов’язань.

Автор: Чудновська Ольга, адвокат